Як відрізнити печерицю Бернара від мухомора білого смердючого

Шапка 6–15 см, дуже м'ясиста. У молодого гриба вона півкуляста, потім опукла й розпростерта, а край довго лишається підгорнутим.

Шкірка біла, кремова чи сірувата, суха, спершу гладенька, часто з буруватими плямами. З віком вона розтріскується на грубі буруваті лусочки й борозни, і шапка виглядає наче потрісканою землею. Нерідко гриб виходить на поверхню вже брудним, з піском чи ґрунтом на шапці.

Шапка 5-12 см у діаметрі, у молодого гриба яйцеподібна, потім дзвоникувата чи конусоподібна, часто трохи скошена набік, у старого розпростерта з горбком. Колір повністю білий, кремово-білий, у центрі ледь жовтуватий у старого гриба. Поверхня гладенька, у вологу погоду ледь липка. Без лусочок, без бородавок, без покривала на дорослій шапці (на відміну від мухомора червоного або цезаревого).

Пластинки вільні, тобто не доходять до ніжки, і дуже часті. У молодих грибів вони сірувато-рожеві або рожеві, потім червонувато-бурі, у дорослих шоколадні. Білими в зрілої печериці вони не бувають.

Відбиток спор шоколадно-бурий. Білий відбиток означає, що це не печериця.

Пластинчастий гіменофор — пластинки білі, вільні (не приросли до ніжки), помірно часті. Споровий порошок білий. Як і в інших мухоморів секції Phalloideae, до якої належить і цей вид, пластинки завжди білі і вільні, навіть у дорослого гриба — на відміну від печериць.

Ніжка 4–10 см заввишки й 2–4 см завтовшки, біла, щільна, суцільна. Вона зазвичай коротша, ніж шапка завширшки, тому гриб виглядає присадкуватим.

Кільце одне, вузьке, наче муфта, з краєм, загнутим догори; у молодих грибів воно товсте й гумове. Мішечка (вольви) біля основи немає. Основа часто сидить глибоко в ґрунті, тож для перевірки гриб треба викопати цілим.

Ніжка 8-15 см заввишки, 1-2 см у товщину, циліндрична, довга, тонка, у основі з мішечковидною вольвою (залишком загального покривала, схожий на яєчну шкаралупу). Колір повністю білий. У верхній частині — біле плівчасте кільце, у молодого — щільне, у старого може зникнути. Поверхня ніжки часто з тонкими білими пластівчастими лусочками-волокнами.

М'якоть товста, щільна, біла. На розрізі чи від натискання вона червоніє: стає оранжево-червоною або червонувато-бурою, іноді яскраво, іноді повільно і ледь помітно. Жовтою вона не стає ніколи. Смак невиразний, у декого солонуватий.

М'якуш щільний, повністю білий. На зрізі кольору не змінює, як і в багатьох їстівних грибів, тож це нічого не доводить. Запах у зовсім молодого гриба нагадує редьку, потім стає неприємним, нудотно-солодкуватим, інколи з ноткою хлору — звідси і епітет "смердючий". У молодого гриба запах ще слабкий, тож на нього не варто покладатись як на єдину ознаку.

Запах в описах різний: солонуватий, рибний, неприємний, деякі автори відчувають ще й ноту анісу. Звідси й німецька та французька назви, що означають «смердюча печериця». Запах тут лише підказка: вирішують червоніюча м'якоть, рожеві чи шоколадні пластинки й одне кільце. Різкий запах чорнила чи аптеки означає отруйну печерицю рудіючу.

Слабкий, неприємний, нудотно-солодкуватий, інколи з ноткою хлору, особливо у старого гриба і при пошкодженні м'якуша. Не діагностичний для безпеки: запах розкривається лише через певний час, а кошикування і смертельне отруєння можуть відбутись з молодим грибом без виразного запаху.