Печериця БернараAgaricus bernardii

Печериця Бернара (Agaricus bernardii), яку ще називають печерицею Бернарда, їстівна, але збирати її варто з розбором. Смак у неї звичайний печерицевий, а от запах багатьом не до вподоби: солонуватий, рибний, часом різкий. До того ж вона любить засолений ґрунт і часто росте біля доріг, а гриби з узбіч краще лишати на місці.

Упізнати її можна лише за кількома ознаками разом. Це присадкувата, дуже м'ясиста біла печериця: шапка 6–15 см, а товста ніжка зазвичай коротша, ніж шапка завширшки. З віком шапка розтріскується на грубі буруваті лусочки, край довго лишається підгорнутим. Пластинки вільні й часті, у молодих грибів рожеві, потім червонувато-бурі й шоколадні, відбиток спор шоколадно-бурий. На ніжці одне вузьке кільце із загнутим догори краєм. Мішечка біля основи ніжки немає.

Чому печериця Бернара червоніє на зламі? Це її звичайна ознака: біла м'якоть на розрізі чи від натискання стає оранжево-червоною або червонувато-бурою, іноді за кілька хвилин, іноді ледь помітно. А от якщо основа ніжки на зрізі швидко жовтіє до яскраво-жовтого і пахне чорнилом чи аптекою, у Вас у руках печериця рудіюча отруйна. Вона спричиняє нудоту, блювання, біль у животі й пронос через 1–6 годин після їжі.

Де росте печериця Бернара? Вона з тих небагатьох грибів, яким до смаку сіль. У Західній Європі її знаходять на морських узбережжях, у дюнах і на солончакових луках, а звідти вона розселилась уздовж доріг, які взимку посипають сіллю. В Україні її знахідки пов'язані зі степом і відкритими луками: Стрілецький степ на Луганщині, степові схили біля Лисячої бухти в Криму, Дніпровсько-Орільський заповідник, заплавні луки річки Уди на Харківщині, Тарутинський степ на Одещині, Полтавщина. Останніми роками її фотографують і на міських газонах та узбіччях Харкова й Полтави. Росте на землі поодинці, розкидано чи групами, буває й «відьминими колами», а шапка часто вилазить із ґрунту брудною від піску. Сезон у неї довгий, з травня до листопада, і має дві хвилі: травень–червень і вересень–жовтень. Гриб рідкісний: в українських базах знахідок лише кілька десятків.

Чи смачна вона? Тут джерела розходяться. Частина американських і британських авторів називає її добрим їстівним грибом, схожим на печерицю їстівну, тільки щільнішим. Інші вважають її посередньою: гриби часто червиві, а запах нікуди не дівається. Готують її як звичайну печерицю, попереднього відварювання вона не потребує. Та головне тут місце збору. За чеським дослідженням, цей вид сильно накопичує срібло із забрудненого ґрунту, тож гриби з-під трас, з посолених узбіч і промислових ділянок не годяться.

Як не сплутати печерицю Бернара з блідою поганкою? Це головне питання для будь-якої білої печериці. Біла форма блідої поганки й мухомор білий смердючий смертельно отруйні, а їхні молоді закриті гриби схожі на білі печериці. Пластинки в мухоморів білі в будь-якому віці, у печериці рожеві або бурі. Біля основи ніжки мухомора є вільний мішечок, вольва, а в печериці його немає. Відбиток спор у мухоморів білий, у печериці шоколадний. І ростуть мухомори біля дерев, у лісах, парках і посадках, а печериця Бернара на відкритому ґрунті. Тому кожен гриб викопуйте цілим, бо основа буває в землі, а закриті гриби розрізайте вздовж. Якщо пластинки ще білі, гриб не беріть. Перші ознаки отруєння блідою поганкою з'являються лише через 6–24 години, тож за найменшої підозри телефонуйте 103 одразу, не чекаючи симптомів, і скажіть, що їли гриби.

З чим ще її плутають. Печериця їстівна росте в тих самих місцях, на втоптаному ґрунті й біля доріг, але має подвійне кільце, майже не червоніє і не пахне рибою. Печериця лугова менша, з тоншою ніжкою й тонким кільцем, росте на пасовищах і луках. Лепіота червонопластинчаста теж біла, з кільцем і росте на газонах, проте її пластинки лише злегка рожевіють, а відбиток спор білуватий, ніколи не шоколадний.