Печериця Бернара чи Печериця лугова

Шапка 6–15 см, дуже м'ясиста. У молодого гриба вона півкуляста, потім опукла й розпростерта, а край довго лишається підгорнутим.

Шкірка біла, кремова чи сірувата, суха, спершу гладенька, часто з буруватими плямами. З віком вона розтріскується на грубі буруваті лусочки й борозни, і шапка виглядає наче потрісканою землею. Нерідко гриб виходить на поверхню вже брудним, з піском чи ґрунтом на шапці.

Шапка 5–15 см у діаметрі, куляста у молодих грибів, потім плоска або злегка горбкувата. Поверхня біла або злегка кремова, у посушливу погоду розтріскується. Волокнисті лусочки можуть з'являтися при дозріванні. Край підгорнутий, потім рівний.

Пластинки вільні, тобто не доходять до ніжки, і дуже часті. У молодих грибів вони сірувато-рожеві або рожеві, потім червонувато-бурі, у дорослих шоколадні. Білими в зрілої печериці вони не бувають.

Відбиток спор шоколадно-бурий. Білий відбиток означає, що це не печериця.

Пластинки вільні (не доходять до ніжки), часті, спочатку ніжно-рожеві, потім яскраво-рожеві, у зрілих грибів — шоколадно-бурі або чорнуваті. Рожеве забарвлення пластинок — ключова ознака безпечності, що відрізняє лугову печерицю від отруйних видів із білими пластинками.

Ніжка 4–10 см заввишки й 2–4 см завтовшки, біла, щільна, суцільна. Вона зазвичай коротша, ніж шапка завширшки, тому гриб виглядає присадкуватим.

Кільце одне, вузьке, наче муфта, з краєм, загнутим догори; у молодих грибів воно товсте й гумове. Мішечка (вольви) біля основи немає. Основа часто сидить глибоко в ґрунті, тож для перевірки гриб треба викопати цілим.

Ніжка 4–8 см заввишки, 1–2 см завтовшки, циліндрична, суцільна, рівна. Колір білий. Характерне щільне плівчасте кільце у середній частині ніжки. Вольви немає.

М'якоть товста, щільна, біла. На розрізі чи від натискання вона червоніє: стає оранжево-червоною або червонувато-бурою, іноді яскраво, іноді повільно і ледь помітно. Жовтою вона не стає ніколи. Смак невиразний, у декого солонуватий.

М'якоть щільна, біла, на зрізі злегка рожевіє або залишається без змін. Не жовтіє (жовтіння — ознака отруйних видів). Смак приємний, яскраво грибний.

Запах в описах різний: солонуватий, рибний, неприємний, деякі автори відчувають ще й ноту анісу. Звідси й німецька та французька назви, що означають «смердюча печериця». Запах тут лише підказка: вирішують червоніюча м'якоть, рожеві чи шоколадні пластинки й одне кільце. Різкий запах чорнила чи аптеки означає отруйну печерицю рудіючу.

Запах виражений, анісово-мигдалевий з грибними нотами. Це один з найароматніших дикорослих грибів. При термічній обробці аромат посилюється і може домінувати в страві.